«Після 50 припинила рахувати. Але всіх пам'ятаю». Як виховує дітей перша патронатна родина в Україні
15 років тому Наталія та Євген Дудки погодилися взяти участь у пілотному проєкті — своєрідному соціальному експерименті. Подружжя стало першими в Україні патронатними вихователями.
У 2009-му родина Дудків жила у Броварах на Київщині. Наталію та Євгена обрали як пробних учасників нового проєкту не випадково. Соціальні служби вже знали про сім’ю: на той час пара вже багато років на волонтерських засадах працювала з дітьми, які залишилися без батьківського піклування. У місцевій лікарні їм навіть надали окремий поверх. За підтримки меценатів зробили ремонт і створили для залишених дітей наближені до домашніх умови. Чоловік і жінка допомагали доглядати за дітьми, гуляли та гралися з ними.
«Нас умовляли майже рік, а ми спочатку відкидали цю ідею — казали, що вже знайшли свою нішу. Ми ж уже робимо добру справу: доглядаємо за дітками, не готові щось змінювати у житті. Але нас далі всіляко заохочували, пропонували відвідувати семінари, обіцяли підтримку. Пояснювали, як вибудувати ланцюжок дій для захисту прав дітей. Так нас і змотивували», — пригадує Наталія.
Проєкт патронатної родини виник завдяки зусиллям міжнародної благодійної організації Партнерство «Кожній дитині». Євген і Наталія Дудки стали першопрохідцями — «прийомною сім'єю тимчасового влаштування», як спершу називали патронатні сім’ї.
«Ми обрали таку назву, щоб не виникало непорозумінь. В Україні вже були прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу — але вони ж для сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. А тут була інша місія — підтримати дитину, убезпечити її, запобігти сирітству, коли це ще можливо, допомогти і малечі, і батькам», — пояснює заступниця директора Партнерства «Кожній дитині» Зінаїда Кияниця.
Представниця благодійної організації додає, що перед запуском проєкту експерти вивчали іноземний досвід, консультувалися, робили прогнози за різних сценаріїв. Так за декілька років вони розробили програми навчання патронатних вихователів.
«Уже на самому старті ми розуміли, що патронат — це не одна сім’я. Це комплексна послуга. Тому разом із вихователем готується прийняти дитину й міждисциплінарна команда: сімейний лікар, фахівець із соціальної роботи, працівник поліції, представник служби у справах дітей, педагоги із садочка та школи», — зазначає експертка.
З 2009 по 2016 рік у межах пілотного проєкту створили 7 патронатних сімей — у Києві та Київській області, а також в Умані. Запровадження патронату на державному рівні почалося лише тоді, коли депутати ухвалили закон у 2016 році, а Кабмін затвердив відповідну постанову в березні 2017-го.
Сьогодні патронатний вихователь — це соціальна професія, з вимогами та обов’язками. Після укладання договору з органом опіки та піклування патронатні вихователі отримують за надання послуг п’ять прожиткових мінімумів для працездатної людини (зараз це 14 600 грн) і окремо кошти на потреби дітей — два прожиткових мінімуми відповідно до віку кожної влаштованої дитини. Загалом в Україні працюють близько 300 патронатних сімей. Але дітей, які потребують тимчасового влаштування, — понад 8 тисяч.
«Наразі 620 дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, виховуються у 297 патронатних сім’ях. Цю практику надзвичайно важливо розвивати в умовах воєнного стану, адже саме патронатні батьки є опорою та захистом для дітей, надають їм безпечне середовище, де панує любов», — наголошує голова Національної соціальної сервісної служби Василь Луцик.
Тоді, у 2009-му, першому маляті, влаштованому в патронат родини Дудків, було дев’ять місяців.
«Для нас це було і є справою життя — не просто роботою, а покликанням; внутрішньою потребою, на реалізацію якої віддаєш усі сили. Коли ми почали працювати, на законодавчому рівні навіть не було такої форми тимчасового влаштування дитини як патронат», — каже вихователька Наталія.
Найменшій дитині, яку брало до себе подружжя, було менш як тиждень — мама покинула маля біля пологового будинку. Найстаршій дівчинці — 14 років. До речі, для влаштування дитини від 14 років потрібна згода і самих патронатних вихователів, і дитини. Всього ж у родині Дудків відтоді побувало на вихованні понад 50 дітей.
«Після 50 я вже припинила рахувати. Але всіх пам’ятаю — у нас є фотоальбоми з ними, ми спілкуємося. Наприклад, у нашому районі є одна прийомна родина, яка забрала у нас трьох діток. То ми бачимося на дні народження і можемо просто так заїхати. Звісно, деякі усиновлювачі чи прийомні батьки не завжди хочуть спілкуватися, та ми відкриті й стежимо за долею дітей, які у нас були», — говорить патронатна вихователька.
Одночасно в одну патронатну сім’ю можуть потрапити лише ті діти, які є рідними братами й сестрами чи до цього проживали в одній родині. А втім, на час воєнного стану цю норму скасували, бо потреба у патронатних вихователях і тимчасовому влаштуванні дітей нині ще гостріша.
Зараз у патронатну родину Дудків влаштовані троє малюків із різних сімей. Перед початком повномасштабної війни Наталія та Євген узяли дівчинку, яка живе з ними й досі. Зараз їй уже п’ять років. У листопаді 2023-го до них переїхали ще двоє хлопчиків — це братики, яким півтора і три роки.
За законом дитина може жити у патронатній сім’ї тільки три місяці, щонайдовше — пів року, поки батьки не здолають труднощі або служба у справах дітей не розв’яже питання подальшого влаштування. Але на період воєнного стану дитина може бути у патронаті аж до його завершення. Це дещо ускладнює роботу, ділиться Наталія, адже прив’язуються одне до одного і діти, і дорослі. Подружжя завжди пояснює малечі, що вони — не мама й тато, а це перебування тимчасове, як у гостях. Проте що довше це триває, то складніше всім, тому патронат — це ціла команда спеціалістів, яка разом шукає варіант розв'язання цієї життєвої ситуації.
Для більшості дітей після патронату знаходять нові родини. До рідних батьків повертаються рідше, але за збереження кожної сім’ї треба боротися, — наголошує вихователька.
«У нас було більше випадків подальшого усиновлення, ніж повернення до біологічної родини. Бувало навіть, що діти потрапляли в патронат удруге. Тоді вже через суд позбавляли батьків прав і влаштовували дітей в інтернати чи сім’ї. Але я від самого початку цієї діяльності була переконана, що треба використовувати кожен найменший шанс, аби дитина повернулася до рідних мами й тата».
Доглядати за дітьми Наталії допомагає чоловік. Такий помічник обов’язково має бути у кожного патронатного вихователя. Не обов’язково хтось із подружжя: це може бути мама, сестра, повнолітня дитина.
Подружжя наголошує, що патронат — це нелегка робота, яка вимагає повної самовіддачі. Патронатним вихователям потрібно більше підтримки та й просто час на перепочинок.
«У 2017-му ми переїхали з Броварів на Переяславщину. Моральне виснаження було таке сильне, що взяли відпустку на рік: поїхали в село, де гарна природа, співають птахи і можна трохи перемкнутися. І потреба в такому відновленні — спільна для всіх патронатних сімей. Ми живі люди, у нас є батьки, у багатьох — свої діти.
За час війни у мене одружився син, помер батько, народилася онука. І щоразу, коли треба розв'язати нагальні особисті справи, ми узгоджуємо це з соціальними службами та шукаємо в колі сім’ї того, хто в такі моменти міг би нас підстрахувати із влаштованими дітьми», — розповідає вихователька.
Наталія з Євгеном не шкодують, що присвятили себе цій справі, проте хотіли би, щоб цій професії приділяли більше уваги у громаді, а матеріальна підтримка була кращою. Наразі витрати на дітей перевищують виплати.
Та попри складнощі патронатне подружжя наголошує, що головна мотивація для них — реальна можливість прийти на допомогу дитині, створити для неї безпечне сімейне середовище та змінити на краще непросту дитячу долю.
