Відкриття меморіальної дошки у знак пам'яті про воїна -героя Олександра Ферчука 04.03.24
Не завжди хочеться співати,
Хоч світ п’яніє від весни…
Мовчать пісні, коли гармати
Вриваються в дитячі сни.
Несуть синів, над полем плачу
Цвітуть до обрію вінки…
І тільки тихо «плине кача»
Крізь сльози й душі навіки.
Сьогодні важкий і сумний день… День загибелі нашого захисника, Героя Олександра Ферчука. Сплив рік тяжкого суму, розпачу й тривоги. І сьогодні 04.03.2024 у знак світлої пам’яті про відважного сина нашої землі на фасаді Хотинського ліцею ім. Свєшнікова І.К. було відкрито меморіальну дошку. Віддати честь головному сержанту Олександру Ферчуку приїхали військові побратими на чолі з командиром Мрачковським Дмитром Вікторовичем, військовий капелан отець Павло, голова Крупецької ТГ В. Мошкун, сільський староста Ю. Мамчур , жителі нашого села та навколишніх сіл. Колектив ліцею, адміністрація, учні намагалися створити атмосферу вдячності, глибокої поваги й національного патріотизму. Адже завдяки воїнам ЗСУ ми маємо можливість зустрічати світанки, обійняти рідних і просто жити…Жити й пам’ятати, що за нас поклали вони своє життя…
Таємниця людського життя... Від найпершого крику немовляти, яке народилося з-під серця матері, й до останнього подиху життя залишається таємницею. Своєрідність цієї таємниці полягає в тому, що ми не можемо змінити свого минулого й не можемо передбачити майбутнього. Ми вимірюємо життя роками, пам’ятними датами, врочистими подіями і стверджуємо, що кожен є ковалем свого щастя...
Та сьогодні ми хочемо заглянути у минуле нашого Героя, люблячого сина, коханого чоловіка, дбайливого батька, щирого дідуся, вірного друга, порядного односельчанина, усім знайомого Сашика, а тепер загиблого воїна ЗСУ Олександра Ферчука.
Безтурботне дитинство з братом та сестрою пролетіло у працьовитій і порядній сім’ї під чуйним материнським крилом і надійним батьківським плечем. 1980 року Олександр пішов у перший клас. По закінченні школи в 1988 році вступив до Київського геолого-розвідувального технікуму Держкомгеології України, який закінчив у 1992р зі спеціальністю геофізичні методи пошуків і розвідки родовищ корисних копалин та здобув кваліфікацію техніка-геофізика. Мабуть, саме тоді й визначив для себе молодий і перспективний юнак моральні цінності, навчився сприймати й переборювати несприятливі життєві ситуації та протиріччя.
З 21 червня 1992р по 01листопада 1994р проходив строкову службу у ВПС при Харківському вищому військовому авіаційному училищі, отримавши звання «старшина».
Після закінчення строкової служби й до початку повномасштабного вторгнення агресора працював за спеціальністю.
За ці роки Олександр створив сім’ю. Як вдячний син, дбав про своїх батьків, шанував і поважав їх. Понад усе цінував своїх рідних, намагався створити їм найкращі умови життя, добробут, затишок. Жив і працював для родини.
Умів вислухати й підтримати дружину, дати поради. втішити. Дав силу крилам доньки, вона завжди відчувала батьківську теплу й надійну руку. У синові він бачив своє продовження, передавав йому свій досвід, знання, покладав на нього свою надію.
Завжди сприяв успіху дітей, радів їх досягненням, безмірно тішився маленькою внучкою, мріяв бачити їх щасливими….
Та мрії обірвала війна. Одержавши повістку, твердо вирішив стати на захист Батьківщини.
14 березня 2022р був призваний до лав Збройних Сил України і склав присягу на вірність українському народу. Ніс службу у званні головного сержанта у військовій частині А 7024 47 бригади першої інженерно-саперної роти дорожнього батальйону. Мав позивний «Старшина».
Будучи чесним, відповідальним, товариським мав незаперечний авторитет серед побратимів. Понад усе цінував вірну дружбу і взаємодопомогу. Приїжджаючи додому на короткі відпустки завжди повторював: «Мені вже не страшно вас залишити одних, у мене є заміна - - мій син», - - ніби відчув, що дорога в один кінець…
Виконуючи бойове завдання, загинув 04 березня 2023р в населеному пункті Іванівське Бахмутського району на Донеччині. Указом Президента України нагороджений орденом « За мужність» ІІІст. (посмертно).
Олександру Ферчуку навічно буде п’ятдесят. Життя завершило свій відлік, лишило добрий спомин, життєвий слід... Усміхаючись з цієї пам’ятної дошки, він завжди промовлятиме до майбутніх поколінь:
“Я зробив більше, як міг, але менше, ніж хотів»
